Деміївка: блиск і злидні

          Серед усіх околиць Києва село Деміївка по праву вважалося однією з найзаможніших територій. «Тут можна зустріти великі кам'яні 2-3-поверхові будинки, які сміливо могли б стояти на будь-який центральній вулиці Києва», - вигукував автор путівника по Києву.

Передмістя Деміївка на плані Києва. 1912 рік

Однак за тендітним фасадом благополуччя Деміївка ховала свої хронічні хвороби. Одна з них - тотальна антисанітарія, яку спровокували кияни. На кордоні передмістя з боку Києва асенізаційні обози регулярно скидали нечистоти, влаштувавши там велике звалище. 

«Як тільки ви підходите до мосту, вас вражає вид червоної води на Либеді і червоного піску на мілинах. Не знаючи, куди подітися від смороду, ви намагаєтеся не дихати, не розкривати рота. Швидко минаючи міст, ви дуже помиляєтеся, якщо думаєте, що вже позбулися  смороду: город, на який протягом цілої зими складали нечистоти з міста, не перестає видавати сморід і тепер - влітку (не кажучи про весну), - особливо вечорами і ночами. Немає можливості відкривати вікна, освіжати кімнати! Днем пил, вночі сморід», - змальовував непривабливу картину житель Деміївки.

Криміногенна ситуація в передмісті залишалася неблагополучною. Домовласники скидалися грошима на утримання поліції, але десяти городових на 20-тисячне містечко явно не вистачало. До того ж, фінансувалися вони з рук геть погано, з перебоями. Дійшло до того, що наглядач Деміївки Зеленцов просив повітового справника дати грошей на пайок правоохоронцям - стакан чаю і шматок булки.

Загалом, після настання темряви, деміївці намагалися без потреби на вулицю не виходити. Киян же, яких в селищі не любили, у вечірній час доби чатувала куди більша небезпека. У травні 1909 на кордоні району група молоді підкараулила чиновника Квітку, повалила його на землю, огріла важким предметом по голові і відібрала 20 рублів. Через місяць киянин Петро Подцов став жертвою агресивних молодиків, які з криками «бий його - це міський!», накинулися на обивателя.

Молодь околиць вміла і любила битися. Одним із її розваг була так звана «війна». Хлопці ділилися на дві групи і сходилися в бою стінка на стінку (під час російсько-японської війни грали за росіян чи за японців). У хід йшли кулаки, камені і палиці, іноді в пориві люті чоловіки вихоплювали ножі, завдаючи один одному каліцтва. Такі побоїща відбувалися на Деміївці, Протасовому яру і Забайків'ї мало не кожен святковий день. Поліція не завжди вирішувалася втрутитися в бійку і викликала на підмогу козачі патрулі.

Великим лихом околиць, в тому числі Деміївки, були масштабні пожежі. Купчаста безсистемна дерев'яна забудова тільки сприяла поширенню вогню. Деякі 1-2-поверхові будівлі мали дерев'яні галереї, куди вів єдиний вихід. У момент пожежі саме вони спалахували першими, відсікаючи людям шлях до порятунку.

Деміївська пожежна дружина існувала скоріше для сміху, ніж для справи. Приїжджала вона, як правило, вже на попелище і складалася з простих жителів, яких в порядку примусової рознарядки змушували гасити пожежі. Якби не Київська вільно-пожежна дружина, яка приїздила на допомогу деміївцям, вогонь завдав би передмістю набагато більший збиток. У 1907 році власник пивоварного заводу Карл Шульц нарешті виділив необхідні кошти і створив на Деміївці професійну пожежну команду з 60 осіб під керівництвом підпоручика запасу Ткаченко. Її бойове хрещення відбулося при ліквідації пожежі в садибі малювання, де пожежні виявили багато сміливості, але мало професіоналізму. На велику драбину піднялися відразу 15 осіб, і вона, не витримавши, впала. Приборкувачі вогненної стихії отримали численні вивихи й удари.

З якісною медичною допомогою в передмісті теж не склалося. У селищі працювали три вільнопрактикуючих медики, 7 дантистів і 7 акушерок, але всі вимагали за свої послуги грошей. Робітничому люду це було не по кишені. Карети швидкої допомоги їхати на Деміївку відмовлялися. Жителям доводилося йти на хитрість - перетягувати хворих до залізничного переїзду, де починалася межа міста. В екстрених випадках поліція за свій рахунок відправляла постраждалих у київську Олександрівську лікарню або в лікарню для чорноробів. Подібним гостям там аж ніяк не раділи і нерідко відсилали додому. Тоді багатостраждальних недужих доставляли в Кирилівську лікарню, де в притулку їм не відмовляли (пер. з рос . Г. Козлової).
 Джерело: Володько, В. Город без глянца [Електронний ресурс] // Сайт: kiev24.ua.-Режим доступу: https://kiev24.ua/articles/gorod-bez-glyantsa-90 - (дата звернення: 07.03.2018).