Ромео і Джульєтта Київського повіту

                       Ця історія, дуже схожа на шекспірівську, трапилася  107 років тому в селі Деміївка Київського повіту ( у вересні 1918 року селище  було приєднане до Києва).

           

    Петро Мефферт і Феліксія Младецька - юні мешканці Деміївки покохали один одного і хотіли одружитися, але їхні батьки були категорично проти. Закохані - він - православний, вона - римо-католицького віросповідання, - сподівались вмовити батьків, але марно. Мефферти ні в якому разі не хотіли бачити невісткою Феліксію Младецьку, а Младецьких категорично не влаштовував зять Петро Мефферт. Головною причиною невдоволення батьків було різне віросповідання. Ні прохання, ні вмовляння  не допомогли - батьки залишились невблаганними. І тоді, не уявляючи собі існування один без одного, Петро і Феліксія в один день покінчили життя самогубством, заповідаючи батькам свою останню волю, - поховати їх в одній могилі...

                         І саме з цієї дати - дати смерті своїх  дітей  - почалася багатомісячна мученицька переписка примирених Меффертів і Младецьких з різними інстанціями. Бо закон про самогубців взагалі забороняв ховати небіжчиків на цвинтарі.

         

                      Однак, в результаті прохань, направлених на адресу "римско-католического и православного начальства" від невтішних батьків, - Феліксію поховали на римсько-католицькому відділку Байкового кладовища, а Петра - на православному. Але близькі не змирилися. В документах архівного фонду "Канцелярия киевского гражданского губернатора" за 1908 рік, які зберігаються в Державному архіві Київської області, читаємо звернення батьків закоханих до київського губернатора, до Преосвященного єпископа Агапіта, до митрополита Київського і Галицького Флавіана, в Департамент іноземного сповідання, до "государыни-империатрицы Александры Федоровны". І до кого б вони не звертались - скрізь відчайдушне прохання "похоронить..., если нельзя в одной могиле, то хотя бы голова с головою, так как кладбище православное и католическое имеют общую ограду".

                      Батьком  Мефферта було куплено місце поряд з римо-католицькою дільницею кладовища, де і був похований Петро, але Феліксію Младецьку не дозволили поховати поряд з огорожею православної дільниці, так як "римско-католическое начальство" не продало там місце, хоча "возле ограды пустырь".

                         Переписка батьків (і навіть дідуся Мефферта) з вищевказаними інстанціями продовжувалася з квітня по листопад 1908 року і тільки 23 листопада Семену Младецькому та Августу Мефферту було об'явлено про задоволення клопотання.

                               Закоханих поховали поряд - голова до голови - через огорожу римо-католицької та православної дільниць Байкового кладовища. 

                                                                                                                            Ольга Бєлая

Бєлая Ольга Миколаївна - кандидат історичних наук, начальник відділу використання інформації документів Державного архіву Київської області. Сайт>>

    Колектив бібліотеки "Деміївська" щиро дякує Ользі Миколаївні за надану статтю!

                

                 

Деміївський алфавіт

Уроки чужих спогадів

9 жовтня, 2015

Ти мене згадай біля Дніпра

              

            3 серпня 2015 року виповнилося  90 років від дня народження українського композитора, хорового диригента, педагога Володимира Миколайовича Верменича.
       Наприкінці 50-х років Володимир Верменич був керівником художньої самодіяльності трикотажної фабрики "Киянка". У хорі, диригентом якого він був, співала молода чарівна дівчина Люба (дівоче прізвище Рудик), яка згодом стала його дружиною. Вони оселилися на Деміївці в будинку батьків Любові Костянтинівни за адресою: вулиця Козацька, 38-а (будинок не зберігся).

Фото з сімейного архіву. Поч. 60-х років ХХст. У центрі - Люба Верменич. Праворуч - будинок, в якому жив В.Верменич. 

     У цьому шлюбі  народилася дівчинка Тетяна. Але шлюб композитора виявився недовгим. У 1963 році, після розлучення,  В.Верменич виїхав з Деміївки.
         В сім'ї Тетяни Володимирівни свято бережуть пам'ять композитора. Для книжкової виставки в бібліотеці "Деміївська" Тетяна Володимирівна надала рукописи нот, книги та унікальні фотографії з сімейного архіву.

Рукописи нот В.Верменича

Тетяна Верменич біля  виставки, присвяченій батькові

Лунає пісня "Чорнобривці" у виконанні доньки композитора Тетяни Верменич

           Продовжувачем музичної династії Верменичів може стати 5-місячна правнучка композитора Вероніка.

Монумент на Деміївці

                 У 1911 році, коли відзначався 50-річний ювілей відміни кріпосного права, в багатьох містах і селах імперії з'являлися монументи "царю-визволителю" Олександру ІІ. Не залишилась у стороні і Деміївка. За кошти місцевої влади і громадські пожертви було споруджено бронзове погруддя імператора на високому гранітному постаменті, обнесеному металевою огорожею. Є припущення, що поставив цей пам'ятник І.Малиновський, який служив майстром у Владислава Городецького. Незадовго до ювілею селянської реформи він розмістив у місцевій пресі оголошення про те, що береться за помірну плату встановлювати на постаментах погруддя Олександра ІІ в селах Київської губернії.
                Пам'ятник стояв на Великій Васильківській вулиці біля будинку повітового правління, яке знаходилося приблизно навпроти Свято-Вознесенської церкви (сьогодні це Свято-Вознесенський Храм, що на Деміївці). Відкривали його 18 вересня 1911 року вельми урочисто. Підніжжя пам'ятника прикрасилося численними вінками: від селян Деміївки, дрібних дворян, училищ, заводів тощо.
               Але життя монумента виявилося коротким і обірвалось майже одразу після встановлення радянської влади.
        Джерело : А.Березин Монумент на Демиевке//Киевские ведомости.-1995.-3 июня.-с.15

Фото з газети. 1911 рік

Історія однієї вулиці

               27 січня 1909 року (за ст.ст.)   була заснована Деміївська земська народна бібліотека Київського повіту за адресою вул. Нововолодимирська, 6. Протягом майже 20 років колектив бібліотеки намагався знайти хоча б  фотографії цієї вулиці, не сподіваючись отримати фото самого будинку. І цей час настав. Нещодавно читачка нашої бібліотеки Зеленська Наталія Олексіївна надала фотографію  вулиці з  власного сімейного фотоальбому. На світлині - вулиця Нововолодимирська 50-х р.р. минулого століття. Праворуч - будинок під №6.

         Нововолодимирська вулиця виникла на межі XIX — ХХ століття. Назву Олексія Шовкуненка вулиця отримала 1976 року (на честь українського художника О. О. Шовкуненка).     Ліквідована наприкінці 1970-х років у зв'язку із будівництвом висотного корпусу готелю «Мир». 1984 року ім'ям О. Шовкуненка було названо іншу вулицю на Солом'янці. Про колишню назву цієї вулиці свідчить пам'ятна дошка, встановлена на одному з корпусів готелю "Мир". (З Вікіпедії)
      На початку ХХ століття Нововолодимирська вулиця простягалася від вулиці Великої Васильківської (нині проспект Голосіївський) до Деміївського (Червоного) яру (сучасна вулиця Деміївська).
      Крім фотографії, Наталія Олексіївна розповіла бібліотекарям про мешканців цієї вулиці.  У будинку №2  народився і довгий час проживав видатний український тренер і футболіст Валерій Васильович Лобановський. Будинок №1 належав власникам цегельного заводу братам  Доломакіним. Двоповерховий будинок під  № 10 належав ігумені. Мешканці вулиці вважали її матір'ю радянського діяча В.Молотова. Похована на Байковому кладовищі. Жителями вулиці були циркові артисти (ліліпути), професура, військові, лікарі, скульптор-анімаліст, дрібні дворяни...
      Більше тридцяти років пройшло з тих пір, як зникла колись велика вулиця колишньої Деміївки. Сьогодні про це нагадує тільки пам'ятна дошка та невеличкий проїзд до висотного корпусу готелю "Мир".

Сучасне фото

Потішне містечко на Деміївці

                       Потішні містечка - розважальні заклади, що розташовувалися у ХIХ столітті на одному з просторих міських майданів, відведених для проведення Різдва або Пасхи.
                       Потішне містечко будувалося в дві-три лінії. Найпрестижнішою і прибутковою була перша. Тут під наглядом міського архітектора зводилися найбільші "Тимчасові народні театри".
                       На другій лінії містечка розташовувалися балагани середньої руки з труппами, в які входили декілька хлопців та дівчат, клоун, гімнаст, дресирований кінь та собака. Тут були каруселі, катальні гірки, крамнички з ласощами, стояли столи з самоварами, чайниками і склянками. Рознощики пропонували "гарячий сбитень".
                       Продавати горілку заборонялося, але багато присутніх встигало навідатися до шинку, і в балаганному містечку п'яних завжди вистачало. Не напитися на Пасху вважалося останньою справою, мало не гріхом.
                        З 1892 року балагани будували вже на далекій фабрично-сільській Деміївці, куди була можливість доїхати на трамваї. На початку ХХ століття про них пам'ятали лише старожили.
                     Джерело:  Макаров,А. Малая энциклопедия киевской старины, -К.: Довіра, 2002.-с.377-378.

Штунди на Деміївці

             Штунди - християнська секта, офіційні відомості про появу її у Києві були отримані у січні 1870 року.

             Перші київські штундисти з'явилися  в с. Жуляни. Згодом вони перебралися на Деміївку, де вели свою пропаганду серед міщан і в казармах робітників цукрово-рафінадного заводу. Лідером деміївських богошукачів на початку 1880-х років став відставний саперний фельдфебель Іван Андрєєв. Як писала про нього преса, це був "человек, не лишенный способностей и энергии, но самонадеянный и беспокойный". Андрєєв заперечував церкву, ікони і священнодійство. У його будинку на спільні молитви, читання і співбесіди збиралося невелике братство - бл. 50 артільників, робітників, міщан і селян. В деяких мемуарах збереглися досить чіткі вказівки на те, що штундистські лідери діяли спільно з революційним підпіллям.

            Спочатку церква віднеслась до деміївських штундистів досить миролюбно і направила до участі в їх зборах своїх проповідників. З ними вели "изъяснительные и полемические собеседования" благочинний київських церков, у минулому друг київського релігійного письменника А.Муравьова П.Підвисоцький, священник І.Ніцкевич, ієромонах Донського монастиря Арсеній, відомий галіційський церковний діяч Наумович та інші.

            Спільні бесіди братчиків і церковників постійно зривали провокатори, які влаштовували побиття сектантів на деміївському базарі і напади хуліганів ( під видом робітників) на штундистську молельню.

            Влада постійно притискала штундистів, про що свідчить замітка у міській  газеті "Киевлянин" від 15 березня 1883 року : "одна из совращенных в штунду, Ольховникова (женщина 50 лет), заявила, что она отказывается от штундизма, причем добавила, что на нее за штундизм два раза нападали торговки на базаре, а мужа ее побили (...). Вокруг дома священника (И.Ницкевича), куда первоначально были созваны штундисты, вскоре собралась огромная толпа демиевских жителей, пришлось их перевести в становую квартиру, но толпа последовала и туда. О настроении толпы можно судить по тому факту, что две личности, вздумавшие вести разговоры в защиту штундистов, были избиты".

            В тому ж 1883 році була терміново освячена Свято-Вознесенська церква на Деміївці, але вона не мала змоги вмістити всіх бажаючих послухати співбесіди священнослужителів і штундистів. Релігійні диспути збирали на її подвір'ї тисячний натовп, що перетворювало церкву на дискусійний клуб.

           У 1886 році за вказівкою генерал-губернатора А.Дрентельна найбільш активних братчиків засудили на каторжні роботи за богохульство і перешкоджання церковному богослужінню. Андрєєва вислали з Києва. Штундисти, які залишилися на волі, перенесли свою діяльність на Подол, де мали ще більший успіх, ніж на Деміївці, і, назавжди відійшовши від церкви, влились в споріднені їм рухи баптистів і євангельських християн.

   Джерело :Макаров А.Малая энциклопедия Киевской старины.-К.:Довіра,2002.-с.515-516.

З історії приєднання Деміївки до Києва

               Поступово Деміївка перетворювалася на селище - супутник Києва, у зв'язку з чим міською владою та селянами періодично обговорювалось питання про приєднання цієї місцевості до міста.

               Цікаво, що вперше це питання постало ще у 1887 році. Тоді в Думі був підготовлений відповідний проект, який населення сприйняло негативно. Відомо "прошение" жителів Шулявки, що вони не згодні на приєднання. Не виявляли великого бажання стати киянами і деміївці. Це можна пояснити складною фінансово-юридичною процедурою, необхідністю визначити розмір викупних платежів за землю в разі приєднання до міста, розміром податків, які в Києві були в десять разів більші, ніж сплачували деміївці та ін. Тому селяни через своїх уповноважених надсилали відповідні скарги.
              У 1900 році це питання постало знову. У Державному архіві Київської області зберігається ДЪЛО о собраніи свъденій о селъ Деміевкъ по вопросу о присоединеніи къ г.Кіеву или переименованіи въ мъстечко Кіевскаго Уезднаго Полицейскаго Управленія.
              У листі губернатора генерал-майора  Трєпова до г. Кіевского Уездного Исправника від 25 січня 1900 року зазначалося :
              "Вследствіе предложенія Начальника Края о доставленіи свъдъній о с.Деміевкъ, прошу Ваше Высокоблагородіе доставить мнъ въ самый непродолжительный срокъ подробныя свъдънія объ этомъ селъ - по вопросам, изложеннымъ въ прилагаемомъ экземпляръ циркуляра Министерства Внутреннихъ Дълъ отъ 1 апръля 1897 г., за № 12, каковой экземпляръ возвратить".
                02 лютого 1900 року "порученіе" було виконано і всі відомості про Деміївку були направлені на розгляд губернатору.