понеділок, 21 грудня 2020 р.

Деміївські спогади: осіннє

Сьогодні ми публікуємо останній допис Зої Десницької...

Фото Зої Десницької. 19.10.2020
Квартирой на Демиевке дорожили одинаково и мать и отец. В яру, внизу дома, находился подвал, где хранились овощи и соленья на зиму. Свекровь ежегодно белила стены, освежала помещение. А осенью он наполнялся картошкой, бочками с квашеными помидорами, с капустой, баклажанами, мочеными яблоками. Банок с соленьями было не пересчитать! Поскольку дом был хлебосольный, любили приезжать с Ростова, Крыма родственники свекрови.
Тогда география Демиевки расширялась.
- Валерия, а я сегодня ездила на Корчеватое, там в «Галантерее» купила эти кремики, у нас там такого нет, я и тебе, дорогая, купила.
- Валерия, а ты знаешь, в Московском универмаге такие ковры продаются, без талонов, давай съездим в воскресенье и купим, шерстяные, натуральные... Это было время, когда люди стали лучше жить. Забывать о прошлом и наслаждаться настоящим.
Дом на Большой Китаевской был как одна семья. Все друг друга хорошо знали, вместе строили его, работали вместе, имели общие интересы.
По вечерам, в выходные дни, во дворе собирались соседи и раскладывали на самодельном столе лото, домино, смеялись, общались, пили пиво.
В День Победы двор торжественно менял настроение. Столько ветеранов жило в доме, настоящих героев, если собрать у них ордена и медали, то поместить их в чемодан не получится! А еще женщины, скромно стоящие рядом с мужьями, они тоже бывшие санинструкторы, связистки, но без праздничных наградных лент. Зачем? Пусть в этот день их мужчины будут Героями.

середу, 16 грудня 2020 р.

Деміївські спогади: осіннє

  Сьогодні минув місяць, як від нас пішла в засвіти Зоя Десницька. У нашому архіві залишились два її спогади. Один із них ми і публікуємо.

Отец моего мужа был самым младшим ребенком в семье. Вся семья Десницких жила до войны на Трухановом острове. Во время войны людей начали с острова расселять и наша семья получила одну комнату в старинном доме с высокими потолками на Лукьяновке, недалеко от рынка. В этой комнате помещалось 8 человек. Бабушка Александра, ее сын Василий с женой и сыном, внучка с детьми и дочь. Спали на полу, потому что комната была маленькой, тесной, без мебели, и, соответственно, было больше спальных мест. Бабушка с внуками спала на кухне, а взрослые пытались делить время пребывания и это было трудно, неудобно, но другого пути не было.

Василий Григорьевич, накинув себе годок, отправился на фронт. Его сначала направили в учебку, потом на фронт и до ранения он воевал в пехоте. Про войну он не любил рассказывать. Начинал рассказ, потом слезы катились из глаз. Говорил, нечего рассказывать: кровь, голод, холод, разруха. Шли месяцами, не имея обуви, кто в лаптях, кто босиком, снимали обувь у убитых... Война и ранение повлияло на Василия. После войны он устроился на завод "Пищемаш" и там проработал более 45 лет. Был трудолюбив, пользовался уважением коллектива и имел массу трудовых наград. В 60-е годы Василий с семьей переехал наконец с Куреневки на Сталинку или Демиевку, на улицу Большая Китаевская.

Ах, какое это было счастье! Кирпичный дом с большими окнами и небольшой кухонькой был самым радостным событием. Наконец сами, в тишине, в уюте. Первые покупки, новая мебель - как это радовало семью. Двухкомнатную квартиру они с женой Валерией строили в выходные дни и праздники. Строительство горьковским методом было очень тогда актуально.

Демиевка радовала близлежащими рынками, где покупалась вся провизия. Больше всего радовал Владимирский рынок, где купить можно было все. Часто ходили в магазин на Стратегическое шоссе или в гастроном - через частные сады и дорогу - на проспекте Науки.

Валерия, мама моего мужа, сразу при переезде поменяла место работы и устроилась работать на кондитерскую фабрику имени Карла Маркса и проработала там много лет. Казалось, жизнь стала налаживаться. Стали забываться трудности, на столе всегда была вкусная еда, появились деньги съездить семьей на море, купить добротную одежду. В воскресные дни семья отправлялась гулять в Ботанический сад или на ВДНХ, часто это была Пуща-Водица, где жили их родственники. На Демиевку часто приезжали гости - соседи с Лукьяновки. Такие они все были дружные! Например, чаще всего в гости ждали тетку Марию, которая с шумом, с грохотом, с тяжелой торбой влетала в дом. Всегда впопыхах, потому что она была грузная и подняться на 5 этаж по крутой лестнице было очень непросто. На кухне всегда что-то готовилось, жарилось, варилось, пеклось и, когда накрывался стол, тетя Маша садилась рядом с Васей. Она единственная могла назвать его «Васькой», когда проигрывала в карты, могла даже "выразиться" и мой свекор, такой строгий, немногословный, прощал ей все. Она была «своя», из юности, из семьи, когда все жили на одной кухне и делили все поровну. В торбах всегда были маринованные баночки с опятами, собранные лично и с супругом дядей Мишей в лесу, недалеко от дома. Грибы у тетки Маши были отменные и всегда съедались гостями на праздниках вчистую. А еще она привозила копченого леща, пойманного супругом в Днепре. Я никогда больше не видела таких огромных лещей, как те, принесенные.

- Васька, - весело кричала тетка Маша, пригубив вишневую настойку, - а помнишь, как вы с братом Сергеем пытались поймать кошку, чтобы мама приготовила, но были такие слабые, что не догнали ее? Как вы тогда плакали! Свекор мой кивал, помнил, но ни слова не произносил. Я теперь понимаю, почему из-за стола свекор выходит позже всех. Замечала, как он медленно ест суп, как будто наслаждаясь, пробуя на вкус .Так было и со вторым блюдом. Ни крошки не оставалось на тарелке. Если он не мог или не хотел есть, чтобы не обидеть жену, он просил положить ему всего одну-две ложки, а хлеб он никогда не брал кусочком. Отрезал от кусочка столько, сколько ему надо. Это было удивительно наблюдать.

– Васька, а помнишь, в Киеве не было мыла и мы ходили пешком с малыми детьми в далекое село, там мыло давали каждому на руки, вот и приходилось мучить детей, таскать их с собой! Так, потихоньку, я и узнавала о семье мужа все больше и больше.

четвер, 19 листопада 2020 р.

Далі буде...

 28 жовтня на блозі нашої бібліотеки було опубліковано допис Зої Десницької "Деміївські спогади : Осіннє", який закінчується словами - Далі буде... Сьогодні я б повинна була опублікувати продовження. Так, далі буде, але вже без Зої... Страшна хвороба (ковід) відібрала її у нас.  Познайомились ми віртуально в мережі Фейсбук  під час пандемії і  весь час мріяли, як зустрінемось у бібліотеці по закінченні карантину. Не судилося, на превеликий жаль... 16 листопада Зоя відійшла у засвіти... Трохи пізніше, коли оготовтаємось від цієї страшної втрати, я опублікую останні її спогади, але вона їх вже  не прочитає. І не надійшле свої чудові  дописи в майбутньому...

Так, це страшна, незгладима, жахлива втрата ще й тому, що Зоя залишила на цьому світі свого синочка - 14-річного Ігоря. І тепер він  сирота. 
2.11.2020.  Фото Зої Десницької

Вічна пам'ять Вам, Зоє! А в нашій пам'яті Ви залишитесь людиною, яка безмежно любила свою дитину, друзів і місто, яке стало Вам рідним.

А далі буде...  Так, далі буде наша колективна (всіх, хто її знав) відповідальність за долю її неповнолітньої дитини.

середу, 28 жовтня 2020 р.

Деміївські спогади: осіннє

Деміївка. Фото Олени Пасічник

Осенью разливается тоска по тем людям, которых нет с нами. Такая красота в природе осенью, такие запахи и всегда дежавю, что все это было так близко, так счастливо когда-то... Вот теперь ты ходишь улицами и скверами, парками и дворами и носишь эти воспоминания, этих людей с собой.
Всегда вспоминаю небрежно брошенный семейный альбом, с черно-белыми фотографиями, пачку старых потертых грамот, разноцветных, с благодар- ностью к тому или иному празднику. Так получилось, что родные выбрали для себя все важное в этом родительском доме, а ненужное тому, кто захочет взять.
Теперь получается я хранительница этого и других альбомов, грамот, орденов и медалей за доблестный труд, за Победу, за Отвагу...
Вот фотография прабабушки и прадедушки моего сына: Григорий и Александра. Коренные киевляне, заставшие Голодомор, войну, разруху, тяжелое послевоенное время. Трое замечательных детей у них, достойно проживших свою жизнь, отдавших лучшие свои годы на становление своей страны. Такая печальная судьба была у прабабушки Александры. Муж ушел из семьи в те трудные голодные годы, когда ничего не было и ничего не хватало. Работал он на Речном флоте механиком, хорошо работал. Но денег не хватало катастрофически. Трое детей, не считая их с женой, постоянно испытывали голод. И тогда он решился уйти из семьи, чтобы не быть еще «одним едоком». Не знаю, каким способом он помогал семье потом выжить, но Александра его не простила. Всю жизнь плакала, любила, но запретила детям произносить его имя. Только однажды, сидя в кресле, громко произнесла его имя, потому что сердцем почувствовала, что его больше нет. Дети же отношения с отцом поддерживали до последних дней. И хотя у Григория была другая семья, мой свекор - Василий Григорьевич - часто с женой навещал отца, поддерживал и дорожил им.
Я пересматриваю, вспоминаю, рассказываю четырнадцатилетнему сыну историю семьи Десницких. Все, что знаю,что слышала, а больше рассказать некому: родственников много, но близких нет. Далі буде...
Зоя Десницька

четвер, 24 вересня 2020 р.

Як станція Київ-Деміївський слугувала виставковим майданчиком

Київ-Московський. Фото з архіву газети "Робітниче слово".  2002 рік

На сьогодні станція Київ-Деміївський має розвинену колійну інфраструктуру. Чотири головних, 10 приймально-відправних, одну витяжну, чотири з’єднувальних, дві обвідних та одну відстійну колію для поїздів. А прикрашає станцію будівля місцевого вокзалу, що побудована у 1955 р.  у стилі «сталінського ампіру», як висловлюються у соціальних мережах знавці цього архітектурного стилю.
За словами заступниці начальника цієї вантажної станції Надії Колоднецької (2002 р.), виробничий план з вивантаження продукції тут виконувався завдяки будівельним матеріалам, що транспортувалися з Коростенського регіону Житомирської області, а навантажували у вагони на той час дерев’яні плити, цемент.

   На початку ХХІ століття за ініціативи тогочасного Міністра транспорту України — Генерального директора  Державної адміністрації залізничного транспорту «Укрзалізниця», Героя України Георгія Кірпи ця станція стала своєрідним виставковим майданчиком для експозиції залізничної техніки, промислової продукції для транспортного комплексу.

І не лише для цього. Під час першої експозиції демонструвалися капітально відновлені в умовах локомотивних та моторвагонних депо Південно-Західної, Донецької, Львівської, Придніпровської, Одеської, Південної залізниць електро- та дизель-поїзди. Кожна одиниця приміського та міжобласного рухомого складу мала фірмову назву. «Чорноморець», «Люботинець», «Надія», «Львів», «Ювілейний» тощо.

У 2001 році поруч із станцією Київ-Деміївський будівельники Південно-Західної залізниці звели пасажирську платформу Видубичі. І вже через рік, у 2002 р., завдяки відкриттю на Сирецько-Печерській лінії метрополітену станції «Видубичі» у межах згаданої залізничної платформи почав функціонувати транспортний пересадочний вузол. 

Георгій Кірпа

Під час травневої виставки у 2002 р. тогочасний міністр транспорту України Георгій Кірпа наголошував на недоцільності приватизації залізничного транспорту України, посилаючись на іноземний досвід.

Гордістю для багатьох відвідувачів виставки на станції Київ-Московський була демонстрація потяга «Столичний експрес», збудованого на Крюківському вагонобудівному заводі.

 Протягом 2003 р. на Південно-Західній залізниці було реконструйовано вокзали на станціях Новгород-Сіверський, імені Петра Кривоноса, Підгірці, Нові Безрадичі та Київ-Московський.  

Приміром, у 2003 році ця станція та залізничний перегін між станціями тоді Київ-Деміївський — імені Петра Кривоноса стали полігоном для демонстрації роботи колійного машинного комплексу з капітального ремонту колії. У кооперації з машинобудівниками Австрії (компанія «Плассер і Тойрер») та українськими залізничниками продемонстровано роботу колійних машин, що допомогли практично виключити застосування ручної праці під час великих обсягів ремонту інфраструктури. Тоді ж застосували спеціальну синтетичну плівку з геотекстилю (виробництво — Австрія). Цей  матеріал застосовується для того, щоб колійний щебінь не забруднювався впродовж довгого часу. 

У 2003 році вперше за всю історію залізниці був презентований пасажирський вагон, пофарбований у білий колір. У липні ц.р. було продемонстровано модель автомобілевоза, що курсує у складі пасажирських потягів далекого сполучення. Під час цієї виставки демонструвався пасажирський вагон підвищеного комфорту з розсувними колісними парами (виробництво — Республіка Польща). Увагу відвідувачів привернув швидкий експрес, що курсував між Дніпропетровськом та Сімферополем. Георгій Кірпа неодноразово наголошував на тому, що проєкти з удосконалення тягового рухомого складу, пасажирських та вантажних вагонів, колійної техніки, які демонструвалися на експозиціях станції Київ-Московський, мають розповсюджуватися на всіх українських залізницях.

             Київ-Московський. Фото з архіву газети "Робітниче слово". 2002 рік
   На початку жовтня 2003 р. відбулась чергова виставка, де присутні ознайомилися з модернізованим вантажним електровозом серії ВЛ-80 у вантажопасажирській серії ВЛ-40-у. Працівники Львівського локомотиворемонтного заводу зробили справжню революцію у справі модифікування електровозів. Також колектив пасажирського вагонного депо станції Харків-Пасажирський представив вагон-тренажер,  модернізований із звичайного пасажирського вагона. Тепер можна буде організовувати фахові  курси з підвищення кваліфікації та іспити зі знань з правил технічної експлуатації рухомого складу.

  Київ-Деміївський. Фото з архіву газети "Робітниче слово". 2002 рік

              Справляв враження і прилад з дистанційного визначення нагріву вагонних буксових вузлів, пристрій з автоматичного ведення локомотивів і приміського залізничного транспорту, акумуляторна батарея, зроблена із застосуванням кальцієвих технологій під час її виробництва. Вперше на теренах України було продемонстровано пасажирський вагон з розсувними колісними парами (виробництво Республіки Польща), який мав курсувати за маршрутом Київ — Краків.  Також серед експозицій увагу відвідувачів привернули зразки службової форми для залізничників від ВАТ «Хутрова фірма «Тисьмениця» (Чернівецька область) та ковдри від Харківської ткацько-прядильної фабрики з логотипом Укрзалізниці та гербами міст, де розташовувались адміністрації залізниць.

   На початку 2004 р. виставку досягнень на залізничному транспорті вперше було організовано на станції Дарниця. Це пояснювалось початком будівництва нового вокзального комплексу на цій станції, а також початком будівництва автомобільно-залізничного мосту над Дніпром на перегоні між Київ-Московським та Дарницею. На порядок денний постав транспортний проєкт з організації руху пришвидшених пасажирських потягів із швидкістю до 200 км/год. Проте на сьогодні цей проєкт здійснено частково, оскільки автомобільно-залізничний міст функціонує, а вокзальний комплекс станції Дарниця перебуває у законсервованому стані.

Віктор ЗАДВОРНОВ, 

                                                                 головний редактор газети «Робітниче слово»

 

пʼятницю, 7 серпня 2020 р.

Про станцію Київ-Деміївський і не тільки (продовження)

Київ-Московський. 2002 рік. З фондів газети "Робітниче слово"

На засадах економіки

Поява залізниці неодмінно приводить до зростання рівня внутрішньої торгівлі. Будуючи залізничний напрямок від Курська до Одеси тогочасні інженери та економісти вважали, що оскільки Київ є річковим портом, функціонування залізниці дозволило розвивати не лише промисловість, а і ринки збуту продукції. Ректор Київського університету Святого Володимира, а згодом — міністр фінансів та голова Комітету міністрів царської імперії Михайло Бунге (1823 —1895 рр.) — наголошував, що Київ та Київська губернія виробляла до 2,5 млн пудів цукру-піску. Київ був центром з торгівлі російським залізом у південно-західному краї. Дніпром повз Київ проходила маса річкових суден із хлібом і сіллю, олією, вином та лісовою продукцією. Обробка сала, виготовлення спирту, тютюну, шкіряне виробництво, обробка олійних культур, вироблення борошна, меду, воску — це основні види київської продукції. А залізницею та на річковому транспорті сюди доставляли пеньку, канати, лісові, чавунні, залізні та скляні вироби, одеську сіль, рибу та інші немісцеві продукти.

   Київ поступово ставав пунктом для складського зберігання товарів. Матеріали для будівництва товарних магазинів і складів на початку ХХ століття збиралися у тому числі біля станції Київ-II.

Не лише цифри

За даними Київського статистичного комітету, на 1 січня 1864 р. у Києві було дворів —5021, будинків — 7354. Населення міста складалось із 68429 жителів: постійних — 47479 осіб, тимчасових — 20945. Із загального числа мешканців — 38465 — чоловіки, жінки — 29959. Найбільша кількість жителів мешкала на Печерську (12861 особа). Менш усього — у Куренівському кварталі. Після закінчення будівництва залізниці місто, шановане своїми святими місцями, як головний оплот освіти у Південно-Західному краї імперії, промислово-економічний центр отримало новий поштовх у своєму розвитку. У 1919 році населення Києва нараховувало понад 544 тис. чоловік

Цікаві факти

Що сьогодні нагадує про те, що станція Київ-ІІ мала розвинену інфраструктуру? По-перше, це  Дослідно-експериментальний завод «Залізничник» (колишнє локомотивне депо станції Київ-ІІ, Київ-Московський, Київ-Деміївський), який розташований за адресою вул.. Залізничне шосе, 4, гуртожиток ПЗЗ (вул. Залізничне шосе, 4-а),  Київська автобаза Південно-Західної залізниці (вул. Залізничне шосе, 6). До сьогодні збереглися деякі житлові будинки (зведені у 20 — 30-х рр. ХХ століття) Залізничного селища вздовж вулиці Залізничне шосе.  1957 року станцію було електрифіковано під час електрифікації дільниці Київ-Пасажирський Бровари. 1983 року від станції було прокладено залізницю до Миронівки через Трипілля і Кагарлик, а в 19851986 роках означену дільницю також електрифіковано.

На початку 2000-х років керівництво Укрзалізниці запровадило на коліях станції проведення виставок нового та капітально відремонтованого залізничного транспорту. Ця традиція протрималась до 2004 року.

Тепер щодо будівлі залізничного вокзалу. Сучасне приміщення з’явилось тут у 1955 році. Саме тоді за станцією закріпилась назва Київ-Московський. А Київ-Деміївським вона стала 15 квітня 2017 року.

Для довідки

До 1882 року довжина залізничних колій в усій імперії складала 2168 км, з яких 284 км – двоколійні. Сьогодні в Україні — понад 4 тис 500 км.

На даний час на шести українських залізницях функціонують 1602 залізничних станції, з них 52 — сортувальних. Працюють 430 локомотивних та вагонних депо дистанцій колії, електропостачання, сигналізації та зв’язку, понад 30 заводів з ремонту рухомого складу та устаткування, 23 підприємства промислового значення,  будівельні підприємства, кар’єри, система медичних закладів.

 Віктор Задворнов, головний редактор
                                          газети залізничників "Робітниче слово"

вівторок, 4 серпня 2020 р.

Про станцію Київ-Деміївський і не тільки


   Історія свідчить, що на початку експлуатації станції Київ-ІІ (Київ-Деміївський) функціонувало паровозне депо Московсько-Києво-Курської залізниці, адже паровозне депо на станції Київ-І (Київ-Пасажирський) обслуговувало лише Південно-Західну залізницю. У 1950-х роках станція отримала назву Київ-Московський. 1955 року споруджено існуючу будівлю вокзалу.
  На початку 2017 року станція одержала сучасну назву.
Фото Олега Сірика
У залізничному тандемі
   Станція Київ II, згодом Київ-Московський, а сьогодні Київ-Деміївський почала функціонувати у лютому 1870 р. одночасно з впровадженням у рух залізничного напрямку від Курська до Києва. Пасажирська та одночасно вантажна станція працювала в одному логістичному режимі разом із сусідніми — Київ-Товарний та Київ-I (нині Київ-Пасажирський).
   Цей станційний комплекс, що розташований у районі Саперної Слобідки (поруч із цукровим заводом (кондитерською фірмою «Рошен»), обслуговувався паровозами локомотивного депо Московсько—Києво—Курської залізниці. Оскільки вантажна робота з доставки, навантаження та вивантаження продукції відбувалась на різних територіях керівництвом залізниці вирішено поруч з Київ-ІІ побудувати станцію Київ-Товарний. Для її побудови виділено земляну ділянку у долині р. Либідь площею 5100 кв. сажнів, що розташовувалась між вулицями Тарасівською та Поліцейською (нині вулиця Федорова).
   Будівництво розпочалося восени 1902 р. Близько однієї тисячі людей, включаючи залізничників із сусідніх станцій, почали осушування місцевості та регулювання течії р. Либідь. Для укріплення русла у районі станцій Київ-II та Київ-Товарний було споруджено канал довжиною понад три версти, а на висоту 2,5 сажнів (сажень — 2,16 м)  — підсипано грунт. Землю возили з Батиєвої гори 800 возами, а пісок доставлявся з Караваєвської долини та Біличів. Всі споруди на станції будувалися під керівництвом інженера А. Страуса.  Окрему цікавість викликає будівля товарної контори. Було споруджено два вагонних парка, у складі якого 29 одноповерхових пакгаузів площею 1200 квадратних сажнів, криті та відкриті платформи, площа яких мала 1500 та 600 квадратних сажнів відповідно. Довжина головної споруди пакгаузів на кожній з двох паралельних рейкових колій дорівнювала 35 вагонам, а кожний з пакгаузів міг умістити вантаж з 30 вагонів.
   Офіційне відкриття Товарної станції відбулось 5 листопада (за старим стилем) 1906 року. Від цього дня почались здійснюватись операції з приймання та відправлення вантажів. На сьогодні паркове господарство Київ-Товарного має понад 19 тис. погонних метрів колій, що обслуговують вантажні райони. Технічне забезпечення дозволяє переробляти повагоннні та малі відправлення. Станція переробляє експортно-імпорті вантажі, у тому числі крупнотонажні.
   Київ-Товарний — станція першого класу. Загальна протяжність колій 19 314 м. Станція мала дві високих пасажирських відкритих платформи, одну комбіновану, криті вантажні склади.
    На початку 2000-х років добовий потік пасажирів дорівнював 200 подорожніх. На сьогодні цей потік значно скоротився. Добовий потік вантажів дорівнював 200 вагонам.    
Отже, і Київ-II та Київ-Товарний працювали як один механізм не одне десятиліття. Згодом до цього залізничного тандему приєднають пасажирські платформи Видубичі, Петро Кривонос, Проспект Науки. Але це відбудеться у другій половині ХХ століття. Далі буде
                                          Віктор Задворнов, головний редактор
                                          газети залізничників "Робітниче слово"

вівторок, 21 липня 2020 р.

Безпритульна Деміївка 1925 року

 Про те, що на Деміївці щодо благоустрію не все в порядку й говорити не  треба. Почнемо зі Слобідки. Слобідка - велика робоча вулиця, заселена переважно залізничниками.
Малюнок  з газети "Киевский пролетарий" за 1925 рік

Навкруги ями, звивини, пошкоджені  мости. Посеред на підгнилих шпалах тягнуться іржаві смуги трамвайних і залізничних рейок. Кам'яної бруківки тут немає. Влітку проїжджаючі підводи нерідко  ламають колеса й застеляють всю Слобідку густим туманом пилу.

 Весною і восени Слобідка перетворюється у велике топке болото. Погано доводиться саме  тим залізничникам, які тут проживають. Знадобиться, приблизно, кому-небудь привезти зі станції дрова - підводчики не хочуть їхати або правлять високу ціну за перевезення. Вночі взагалі горе. Освітлення слабе, ліхтарів замало. Особливо набридла слобідчанам "ріка" Либідь. У дощову погоду  вона  розливається і в її брудній воді пливуть дохлі собаки, коти та інші тварини. Буває й так, що звідкілясь у Либідь спускають  кров. Вона перетворюється тоді в якусь криваву, смердючу, огидну калюжу. Ці досягнення по "хімзабарвленню" потрібно віднести на рахунок державної скотобійні. З'ясуванням цього питання радимо зайнятися санітарним лікарям. Якийсь час Слобідку збиралися замостити. Завезли  купу каміння. Але каміння ... повезли назад.
  З давніх давен по Деміївській, Васильківській та Китаївській вулицях облаштували сади. Але за ними не було догляду і від них залишилися  тільки сиротливі ріденькі деревця. Не садочки, а якесь лихо безпритульне.
  Також треба з'ясувати питання трамвайного та проїздного руху по Деміївці. Чи потрібен він? Якщо так - запускайте трамвай, якщо ні - приберіть іржаві рейки.
  Зіпсувалась і розмилась дорога на Мало-Китаївській. Стоять тут зруйновані печі цегельного завода колиш. Суботіна. Треба або розібрати їх на цеглу для будівель, або зберегти їх від подальшого руйнування.
   Заслуги Комунгоспу в облаштуванні на Деміївці водопроводів та прямої дороги Деміївка - Байків'я безумовні. Але треба Деміївку облагородити, хоча б тому, щоби усунути вищевказані недоліки. (Переклад з рос. Г. Козлової)

Джерело: Котов, П. Беспризорная Демиевка// Киевский пролетарий. - 1925. - 11 вересня. - с.1.

вівторок, 14 липня 2020 р.

Вулиці Деміївки (за інформацією Олександра Різника)


Пам'яті Олександра Різника
5. Район просп. Червонозоряного (суч. В. Лобановського) та вул. Козацької:

5.1. Вулиці й провулки, ліквідовані під час реконструкцій:
- у 1960-70-і роки:
пров. Скляний
пров. Совський
пров. Фрометівський (нині – прохід до МАУПу від просп. В. Лобановського)
пров. Короткий (пролягав літерою «Г» від  проспекту В. Лобановського до вул. Деміївської; до 1963 р. – пров. Кладовищенський)
вул. Тихонівська (нині – подвір’я п’ятиповерхового будинку по вул. Фрометівській)

- у 2007-2008 роках:
пров. Гулака-Артемовського (до 1955 р. – пров. Павлівський)
пров. Балакірєва (до 1952 р. – пров. Вільноживущих)

5.2. Вулиці й провулки, що виникли до 1918 р. й існують донині:

Проспект В. Лобановського (Червонозоряний проспект) (до 1974 р. – вул. Совська; опісля перейменування до складу цього «магістрального монстра», крім вул. Совської, увійшли також вулиці, що пролягали за межами Деміївки – Семена Палія і Червонозоряна)
вул. Деміївська (відома з поч. ХХ ст. як сполучення вул. Красний Яр та пров. Німецького; у 1944 р. обидві вулиці об’єднані у вул. Деміївський Яр. Коли було затверджена назва «вулиця Деміївська», не встановлено. Скоріш за все, назву введено місцевою владою наприк. 40-х або на поч. 50-х років «явочним порядком», без офіційного затвердження. У 1978-79 роках докорінно перепланована і набула сучасного вигляду)
вул. Козацька (відома з 80-х років ХІХ ст. За переказами, її першим забудовником був якийсь Биховцов або Биховець, який походив з донських козаків)
Вулиця Фрометівська та Фрометівський узвіз (імовірно, від київського підприємця і аптекаря Михайла Фроммета, який володів нерухомістю на Деміївці)
вул. Балакірєва (до 1955 р. – пров. Братський)
пров. Щоглівський (у 1-й чв. ХХ ст. фігурував також як пров. Щегловицький, імовірно, від прізвища когось із місцевих жителів)
пров. Римського-Корсакова (до 1955 р. – пров. Суворовський)
пров. Козацький (у 10-30-і роки фігурував також як пров. Афанасівський)
пров. Хутоярівський (на деяких планах, зокрема, за 1935 р., фігурує як «Худоярівський» - імовірно, від Червоного яру, до якого прямує провулок; яр був похмурий і мав негарну «кримінальну» («худу») репутацію. Саме в цьому яру «губилася» вул. Деміївська до її реконструкції у 1978-79 роках)


Історична забудова, виникла до 1918 р., на Деміївці станом на 2013 р. збереглася лише фрагментарно:
-        по просп. 40-річчя Жовтня (суч. Голосіївський) (біля Московської площі)
-        по вул. Козацькій та прилеглих вулицях і провулках (вул. Балакірева, пров. Щоглівському, Римського-Корсакова, Хутоярівському, Бурмистенка)
-        по Фрометівському узвозу
-        по вулиці Мало-Китаївській та прилеглих вулицях (Ковельській, Оскольській), і провулках (Полоцькому, Ремісничому, Мало-Китаївському, пров. Цимбалів Яр)
-        Окремі будинки на Доброму Шляху, на вул. Цимбалів яр, в Голосіївському провулку та ін.

пʼятницю, 10 липня 2020 р.

Вулиці Деміївки (за інформацією Олександра Різника)


Пам'яті Олександра Різника
3. Район вулиць Добрий шлях і Цимбалів яр:

Добрий шлях – відомий з 80-х років ХІХ ст. Щодо походження назви існують різні гіпотези: від чумаків, які начебто по цій дорозі вирушали з Деміївки у чергову подорож до Чорного моря і яким бажали «доброї дороги»; іронічне походження – від того, що цей шлях, що пролягає в яру, так потерпав від водостоків, що його розмивало до повної непроїзності (ставав «таким доообрим-доообрим, що ой!»)
вул. Цимбалів Яр (відома з кінця ХІХ ст. Назва, найімовірніше, походить від місцевих жителів – Цимбаленків)
пров. Голосіївський (відомий з поч. ХХ ст.)
пров. Тобольський (до 1955 р. – пров. 2-й Голосіївський)
Решта вулиць і провулків, що пролягають довкола Доброго Шляху і Цимбалового Яру, виникли у 30-40-і роки ХХ ст.

4. Район Голосіївської площі та вул. Васильківської:

4.1. Вулиці та провулки, ліквідовані під час реконструкції (перебудови) території у 1958-61 рр.:
пров. Во̀знівський (пролягав від вул. Василькіської в бік вул. Ломоносова; у 1957 р. помилково перереєстрований як пров. Візницький. Насправді його назва походить від прізвища місцевого жителя – Возний).
вул. Задорожна і Задорожний тупик (пролягали біля пров. Задорожного)

4.2. Вулиці та провулки, ліквідовані під час реконструкції (перебудови) території у 1978-80 рр.:

вул. і пров. Мусоргського (до 1955 р. – вул. і пров. Іванівські)
вул. Шовкуненка (до 1976 р. – вул. Нововолодимирська; у 1-й чв. ХХ ст. фігурувала також під назвою Володимирська)
пров. Бурмистенка (пролягав між сучасним пров. Бурмистенка та вул. Шовкуненка)
пров. Криворізький (до 1955 р. – пров. Костянтинівський, імовірно, від імені або прізвища місцевого жителя)
пров. Ровенський (до 1955 р. – пров. 2-й Костянтинівський)

4.3. Вулиці та провулки, що виникли до 1918 р. й існують донині:
пров. Бурмистенка (до 1955 р. – пров. Павлівський, на поч. ХХ ст. фігурував під назвою пров. Бабієнків – від прізвища місцевого жителя Бабієнка; у 1955-1982 роках – вул. Бурмистенка; перейменований на провулок через своє значне скорочення внаслідок знесення старої забудови між Голосіївською площею та вул. Деміївською)
вул. Професора Буйка (до 1955 р. – вул. Данилівська, від прізвища місцевого жителя Данилова)
вул. Нікопольська (до 1955 р. – вул. Мишоловська)
пров. Васильківський
пров. Ужгородський (до 1955 р. – пров. 2-й Васильківський)
вул. Криворізька (до 1955 р. – пров. Андріївський)
пров. Задорожний
вул. Бурмистенка (до 1982 р. – пров. Електротехнічний. Виник напередодні І Світової війни й назву здобув від робітників-електротехніків, які одержали тут землю під забудову)
вул. Володі Дубініна (до 1955 р. – пров. Некрасовський, від прізвища місцевого жителя. До поета М.О.Некрасова ця назва жодного стосунку не мала)
пров. Жуковського (до 1957 р. – пров. Жуківський, від прізвища одного з місцевих жителів; у 1977 р. назву уточнили на Василя Жуковського – на честь славетного російського поета ХІХ ст.)

Імовірно, до 1918 р. з’явився і пров. Коломиївський (Коломієвський), назва якого не мала жодного стосунку до м.Коломиї. У 20-30-і роки ХХ ст. фігурував як пров. Коломійцевський (найімовірніше, від прізвища місцевих жителів – Коломієць). У 1957 р. перереєстрований як «Коломієвський» - мабуть, через недбальство працівників місьвиконкому, які здійснювали перереєстрацію назв вулиць у цьому тодішньому «приватному секторі». Зрештою, на той час на провулку було тільки 2 приватних будиночки біля суч. вул. Ломоносова (один з них начебто стояв посеред траси майбутньої вулиці й «заважав» її прокладанню, тому його й знесли. Другий будиночок стояв орієнтовно на місці теперішньої п’ятиповерхівки по Коломиївському провулку № 11). Десь на початку 60-х років будиночки зникли й почала формуватися «зразкова хрущовська забудова». Аби остаточно вирішити «незрозуміле» походження назви провулку, в 1985 р. його назву уточнили на Коломийський (від м.Коломия Івано-Франківської обл.). Але місцеві жителі (та й увесь Київ) «вперто» вживають звичну стару назву – українською мовою Коломиївський, російською – Коломиевский.    Далі буде